Водно-інформаційний центр створено Київською міською державною адміністрацією за підтримки Міністерства довкілля Данії та відкрито до Дня Києва 24 травня 2003 року, під час проведення в Києві 5-ї Європейської конференції міністрів охорони навколишнього середовища «Довкілля для Європи».
Центр розміщено у відновлених спорудах першого київського централізованого водогону: водонапірних баштах, побудованих у 1872 та 1876 роках та підземному резервуарі чистої води.
Історична довідка
Основні роботи зі створення першого централізованого київського водопроводу почалися 22 травня 1871 року. Менше ніж за рік першу чергу водогону було споруджено. Її загальна довжина складала 24 кілометри і охоплювала 147 будинків у центрі Києва.
До комплексу водогінних споруд належали:
– водозабір із Дніпра або нижня насосна станція. Розміщувалася у безпосередній близькості до Дніпра поряд із пам’ятником Хрещення Русі (зараз «Колона Магдебурзького права»), мала приймальний колодязь.
– верхня насосна станція була збудована поряд із Олександрівським узвозом (зараз Володимирський узвіз). У 1880-ті роки на ній звели два відстійні басейни та водоочисний фільтр.
– водопровідної мережі довжиною 24 км,
– фонтани,
– вуличні водорозбірні крани,
– три водонапірні башти.
Першу водонапірну башту, що знаходиться у Хрещатому парку, спроєктував архітектор Олександр Шиле, відомий киянам як автор старовинних чавунних фонтанів Термена, які й досі прикрашають парки Києва. Башта заввишки 20 метрів збудована у 1872 році, мала підземний резервуар ємністю 1 мільйон 350 тисяч літрів. У роки другої світової війни (1939-1940) її було розібрано, а пізніше відновлено за старовинними кресленнями. Зараз у цій башті розміщено адміністрацію музею.
У 1876 р. поряд з цією баштою звели ще одну башту з підземним резервуаром на 110 тис. відер і висотою 29 метрів. Башту було зруйновано і реконструйовано лише у 2003 році за первісними кресленнями із відновленням пожежної каланчі. Саме у ній з 2003 року знаходиться Водно-інформаційний центр Києва.
Третю водонапірну башту звели на верхній терасі Володимирської гірки, неподалік від Михайлівського монастиря (тому її називали Михайлівською). Михайлівська башта була на 4 метри вищою від башт Царського саду й мала резервуар на 220 тисяч літрів. Висота дна резервуарів усіх трьох башт була 105 метрів над рівнем Дніпра. Водонапірні башти були основним джерелом питної води для городян.
Для допитливих!
10 липня 1875 р. міська дума прийняла постанову «Про поливання вулиці Хрещатицької». Цим документом визначалося, що «всі домовласники Хрещатика зобовʼязані мати біля своїх будинків поливальні крани і поливати прилеглу до їхніх садиб половину вулиці не менше 3-х разів на день: вранці, опівдні та перед вечором». Через два роки вийшла аналогічна постанова про поливання вулиці Олександрівської на Подолі (вул. П. Сагайдачного) та правої частини Бібіковського бульвару (бульв. Т. Шевченка) «від памʼятника графу Бобринському до Хрещатицької вулиці». У наступні роки ухвалили «поливальні» постанови майже по всіх київських вулицях.
Основна експозиція Водно-інформаційного центру розміщується у приміщенні колишнього підземного резервуару чистої води. Резервуар було збудовано після переходу міста на артезіанське водопостачання з метою кращого забезпечення містян водою.
Автором виставкової експозиції музею є дизайнер з Данії Карстон Моллер. Експозиція знайомить відвідувачів із кругообігом води в природі, переходами рідини в різні агрегатні стани, роллю води в житті людини, історією Київського водопроводу та економією води в побуті.
Територія музею поділена на кілька зон. Спускаючись на ліфті в грот, екскурсанти вирушають у подорож світом води – танення льодовиків, формування дощу, виверження гейзера. Відвідувачі можуть не лише дивитись на експонати, а й випробувати їх власноруч. Кожен бажаючий може відчути себе чарівником, змінивши своїми руками русло річки та викликавши грім та блискавку.
За бажанням можна посидіти на одному з найпопулярніших експонатів музею води – унітазі-велетні. Діти можуть торкнутися живих рибок, перевірити свою силу на водяному насосі, пограти з мильними бульбашками і навіть опинитися всередині величезної мильної бульбашки.
Найперше, що привертає увагу відвідувачів, які спустилися у підземний грот, довжелезний акваріум, населений дніпровською рибою. Її навмисне виловили й адаптували, щоб створити мініатюрну копію Дніпра. Пізніше до неї підселили японських коропів.
Ще нижче розташувалася основна частина експозиції. Тут пахне землею і вологістю, десь неподалік чути шум води. Це імітація незакручених кранів, необґрунтованих витрат водних ресурсів, які подекуди сягають 50%. І серед причин не лише несправності у сантехніці, але й шкідливі побутові звички.
Одна з частин експозиції музею – імітація кримської печери. Тут відвідувачі спостерігають за звичними природними явищами (громом, дощем, гейзерами) у мініатюрі.
