Музей відкритий 7 липня 2004 року. В основу музейної експозиції лягла приватна колекція генерального директора НВК ТОВ «Діана-92» Віталія Шлайфера. Саме його захоплення, яке виникло ще за чверть століття до створення музею, результати його поїздок і експедицій зі своєю багатющою географією, стали основою зібрання. Унікальність Музею полягає в тому, що тут зібрані експонати в максимально широкому хронологічному охопленні — від найдавніших часів, епох кам’яного віку, міді та бронзи й аж до середини XX століття. Через історію виникнення і створення зброї можна відстежити, власне, історію розвитку людства. В історії розвитку зброї безпосередньо відображаються як технічні навички, рівень технологічного розвитку, так і естетичні погляди та тенденції різних епох.
Основною темою експозиції є історія виникнення і розвитку зброї. Хронологічні межі експонатів, представлених в музеї, охоплюють величезний проміжок часу — від середнього палеоліту (40—15 тис. років тому) до другої половини ХХ ст. На момент відкриття музей налічував понад 2000 одиниць холодної та вогнепальної зброї. До 2008 року число експонатів збільшилося до 3500, а 2011 року відвідувачам представлено понад 4000 предметів.
Зброя кам’яної доби. Кам’яна доба — найдавніший культурно-історичний період в історії людства, коли основні знаряддя праці та зброя виготовлялися головним чином з каменю, але використовувалися також дерево і кістка. В музеї представлені 156 експонатів цього історичного періоду.
На самих ранніх етапах людської історії, межа між поняттями «знаряддя» і «зброя» була досить умовною — одне швидко перетворювалося в інше. Першим методом виготовлення знарядь з каменю стала оббивочна техніка — метод удару каменем по каменю. Так виготовлялися ручні рубила — двобічні оброблені знаряддя вагою до кілограма універсального застосування.
Наступним винаходом став метод сколювання — від каменю, який вже мав відповідний розмір і форму, ударами іншим каменем відколювались невеликі шматки, поки не виникала ріжуча кромка потрібної форми.
До епохи палеоліту відноситься поява ножа. Першими ножами були кам’яні (найчастіше кременеві) пластини, краї яких загострювали спеціальними дрібними відколами, — згодом вони набули мигдалеподібної форми. Також широко використовувалися ножі з кістки.
Так звані «гостроконечники» або знаряддя з двома ріжучими кромками – наприклад, кам’яні кинджали, ножі та наконечники для списів — є одними з найяскравіших визначальних елементів культури неоліту. Особливо цінними були знаряддя з обсидіану, оскільки вони були гострішими.
Близько 20-30 тис. років тому до кам’яних знарядь почали приєднувати держаки з дерева, рогу або кістки. З’явилися безпосередні попередники сокир – «тесла». Тесло являло собою ручне рубило, яке вклеювалось в отвір в дерев’яній палиці.
Сокири з отвором для закріплення на держаку стали з’являтися ще за часів неоліту. У доісторичні часи каміння свердлили за допомогою дерев’яного або кістяного свердла і підсипали під нього пісок. За годину подібного свердління отвір поглиблювався лише на три міліметри.
Ранні списи являли собою просто довгу, рівну палицю із заточеним і обпаленим для міцності кінцем. 12-17 тис. років тому, в епоху мезоліту, списи стали оснащуватися наконечниками з каменю або кістки тварин і риб.
Для виготовлення зброї також використовувалися і роги тварин. Первісні зброярі майстрували з них, наприклад, клинки, наконечники та гарпуни, а також сокири. Одна з таких, часів енеоліту, представлена в експозиції Музею історії зброї.
З винаходом лука полювання надовго стало основною галуззю господарства древньої людини. Втім, лук також став частиною примітивного пристрою для свердління, через що зіграв дуже важливу роль у техніці кам’яної доби. Найстаріші наконечники експозиції Музею історії зброї виготовлені в проміжку між 10-м і 3-м тисячоліттями до нашої ери.
Зброя мідної та бронзової доби (ІІІ – I тис. до н.е.)
Тематичний розділ музею бронзової доби представляє зброю епохи зародження цивілізації. Саме в цей період людина опановує метали та винаходить колесо, від землеробства відокремлюються скотарство і ремесла, виникають перші міста і держави, з’являється писемність.
А на зміну зброї з каменю, кістки та дерева починають приходити металеві знаряддя — спочатку мідні, а, пізніше, і бронзові, з’являються перші мечі.
Так у музеї можна побачити кам’яні наконечники стріл, кам’яні, мідні та бронзові сокири, бронзові мечі та кинджали XIII-XI ст. до н. е., бронзовий наконечник стріли, кельти, кам’яні долота (тесла), бронзові ножі.
Зброя ранньої залізної доби. На зміну бронзовій добі прийшла залізна. Велика частина його експонатів належить до скіфського періоду.
Арсенал скіфів представлено бронзово-залізними клевцями, цілою групою наконечників списів, великим зібранням ножів і, звичайно ж, легендарними акінаками — короткими мечами, які служили скіфам не тільки у ближньому бою, а й були символом чоловічої сили, уособлювали бога війни та активно застосовувалися в різних ритуалах.
Один з найцікавіших експонатів представляє тип перших суцільнометалевих шоломів, які з’явилися в Стародавній Греції близько 800 р. до нашої ери). Такий їх тип, зазвичай, називають «іллірійським». Поширені вони були не тільки серед греків та іллірійців, а навіть, наприклад, серед кельтів. Наш шолом був виготовлений близько 2,5 тисяч років тому — в V – IV ст. до н.е. Тобто, він цілком може бути ровесником, а, може, і учасником багатьох подій епохи Олександра Македонського.
Зброя раннього середньовіччя і Київської Русі. Наступним етапом у розвитку клинкової зброї стала поява шаблі. Шабля з’явилася на Сході та набула широкого поширення у кочівників Східної Європи та Середньої Азії в VII – VIII ст. Шаблі цього періоду, зазвичай, мали довгий (більше метра) клинок малої кривизни. У музейній колекції представлені палаші північнокавказького походження (можливо, аварські) і цілий ряд шабель кочівників VIII – XIV ст.
У музеї можна побачити практично весь арсенал озброєння воїнів часів Київської Русі — сокири, наконечники списів і стріл, булави, кистені.
Основна маса простих воїнів озброювалася списами та бойовими сокирами – зброєю, дешевшою і доступнішою за меч. У вжитку були і широколезові бородоподібні сокири, і чекани – сокири, тильна частина обуха яких була оснащена молоточком. Використовувалися також допоміжні види зброї – булави і кистені, які з’явилися під впливом кочівників-степовиків.
Булавою користувалися в рукопашній сутичці, у випадку прямого удару, можна було оглушити та вивести з ладу навіть захищеного обладунками воїна.
Кистінь (обушок)- ударна зброя, схожий на краплю предмет, бронзовий, залізний або кістяний. Кистінь кріпився на ремінь, який іншим кінцем намотувався на кисть або кріпився до дерев’яного держака. Обушок відомий як народна, а іноді й розбійнича зброя; його легко було сховати, а в дорозі він служив для самозахисту.
Зброя середніх віків та раннього нового часу. В Європі меч в епоху середньовіччя набув широкого поширення, мав безліч модифікацій і широко використовувався до нового часу. У ранньому середньовіччі використовувалися прямі широкі дволезові мечі рублячого типу. У колекції представлено кілька ранніх мечів подібного типу, датованих ІІІ-VII ст. Крім того, в зібранні є мечі ІХ-ХІ ст. каролінгського типу з характерними ефесами (короткі хрестовини, багатоскладові навершя, дволезові клинки з одним широким долом). Вага мечів коливається від 1 до 2 кг.
У ХІV-XV ст. через розвиток пластинчастих обладунків, набуває поширення меч рублячо-колючого типу. Такі мечі служили для пробивання пластинчастого обладунку.
У колекції музею присутні також обладунки — повний та напівобладунки. Як відомо, через удосконалення вогнепальної зброї, від обладунків або їхніх частин поступово відмовляються, що наочно підтверджує захисний європейський обладунок XVI –XVII ст.
Зброя періоду українського козацтва. Зброя періоду українського козацтва відрізнялася великою різноманітністю. У колекції МІЗ широко представлені клейноди — булави та перначі різних типів, бунчуки. Булави в той час були не тільки бойовою зброєю, а й символом влади великих воєначальників, гетьманів, кошових отаманів; перначі, зазвичай, були атрибутом командирів нижчих рангів, зокрема, полковників.
Широке поширення серед козаків мали сокири різних видів, а також клевці та чекани (укр. «келеп»). Останні використовувалися не тільки для пробивання обладунків та шолома, а і в якості статусної зброї командирів найнижчих ланок. Колекція МІЗ відрізняється різноманіттям сокир і клевців козацької доби.
Протягом ХVI-XVIII ст. козаки використовували різні типи як східних, так і європейських шабель. Окремо серед клинкової зброї варто відзначити кончар (пол. «концеж») – допоміжну зброю польських гусарів з довгим прямим тригранним клинком колючого типу, призначену для колючих ударів із сідла у випадку поламки списа чи піки.
Масовою зброєю в козацькому війську була різноманітна древкова зброя: піки та списи; сільськогосподарський інвентар, що трансформувався у зброю: гізарми (серпоподібні клинки на довгому держаку), бойові коси (як звичайні, так і з додатково привареними та приклепаними до них сталевими шипами) тощо. Популярними були також кистені (обушки) і бойові ціпи. Є інформація про те, що козаки одними з перших в Європі стали застосовувати байонети (кинджал, який вставляється у ствол рушниці для ближнього бою, прообраз сучасного багнета). Такий козацький байонет знаходиться і в МІЗ. Разом з вогнепальною зброєю (рушницями, пістолетами) козаки використовували луки. Один з них (складний, турецького типу) представлений в експозиції МІЗ.
Зброя карпатського регіону в МІЗ представлена сокирами, клевцями і чеканами на довгих топорищах (бартками, валашками).
Зброя Османської імперії, Індо-Іранського регіону і Середньої Азії. Існує велика кількість типів мечів, виготовлених в Індії і суміжних з нею областях. Кханда (кунда) – один з найдавніших видів індійських мечів з прямим клинком, який розширюється до кінця, часто без помітного вістря. Пата – меч, що використовувався тільки в Індії, у якого прямий двосічний клинок з’єднаний з ефесом у формі захисної сталевої рукавиці. Кора – меч з Північної Індії і Непалу – відрізняється тим, що ним неможливо нанести колючий удар. Клинок кори сильно розширений і скошений до вістря.
Основною довгоклинковою зброєю, яку використовували в Османській імперії, була шабля. Використовувалися типові турецькі шаблі: пала і килич, шамшир іранського типу, а також атеш-килич – шамшир з хвилястим («палаючим») клинком.
Серед символів мусульманського Сходу одним з найяскравіших є «Зульфакар» – меч з роздвоєним бойовим кінцем, відповідно до традиції Корану, належав пророку Мухаммеду. У колекції МІЗ є два «Зульфакара» -зокрема, багато прикрашений меч, який, ймовірно, належав знаменитому британському офіцерові Т.Е. Лоуренсу (Лоуренсу Аравійському).
Результатом мусульманського впливу на Індію стало поширення характерної зброї – поступово на зміну мечам приходять шаблі. Часто зустрічалася шабля іранського походження – шамшир. Однак, найпоширеніша в Індо-Іранському регіоні шабля – талвар – з клинком середньої кривизни, найчастіше без єлмані.
Східні кинджали варіативні за своїм зовнішнім виглядом. Катар (кутар) – традиційний індійський кинджал, найбільш поширений у ХVI-XVIIIст.
Форма клинка має форму високого трикутника. Рукоять складається з двох паралельних зовнішніх стрижнів, які охоплюють зап’ястя, і з’єднаних двома поперечинами, що знаходяться під прямим кутом до клинка
У XV – XVII століттях в арміях народів Сходу застосовувалися різні сокири. Турецькі сокири балта мають глибоку виїмку в нижній частині та широке, сильно опущене до древка лезо. Сокири іранського типу мають клиноподібне полотно та прямокутний, масивний обух. Дещо окремо серед клевців стоїть клевець-загнал – тип чекана, який застосовувався в Індії в XVI – XIX століттях.
Для подачі сигналів і підтримки бойового духу використовувалися барабани (тулумбаси).
Зброя Японії. Найбільшою цінністю для самурая був меч. «Меч – це душа самурая. Той, хто втратить меч, той втратить честь і підлягає найсуворішому покаранню».
Традиційні японські самурайські мечі катана і вакідзасі – це не тільки зброя, але і витвір мистецтва високої естетичної цінності. У МІЗ знаходяться декілька мечів катана і вакідзасі, зокрема, катана початку XVII ст. роботи майстра Фудживара Мунеюкі.
В колекції музею є кусарі-катабіра – японське кольчужне плаття, облямоване тканиною. Зазвичай, такі обладунки носилися під одягом, як потаємні. Колечка японської кольчуги нашиваються на тканину. Тому такий обладунок практично не видає сторонніх звуків, що було особливо важливо для ніндзя, які одягали кусарі-катабіра під свій маскувальний костюм.
З 70-х років XIX ст. зброя Японії зазнала потужного європейського впливу. До армії на зміну традиційним самурайським мечам прийшли мечі промислового виробництва – «гунто», які відрізнялися дешевизною, простотою виготовлення і відповідали вимогам нового часу.
З кінця 20-х років ХХ ст., на хвилі інтересу до самурайського минулого, багато офіцерів повернулися до класичних самурайських мечів. У 1934 році був затверджений новий дизайн армійського меча за зразком традиційних японських мечів – «сін-гунто» – новий військовий меч (сін – новий)..
У МІЗ також представлені два комплекси японського захисного спорядження – обладунок епохи Момояма (1573-1603 рр.), до складу якого входить шолом із напів маскою (епоха Едо 1603-1867 рр.), панцир, наплічники, захист стегон, гомілок і рук, а також кольчужний обладунок епохи Едо (1603-1867 рр.).
Зброя народів Африки (XIX – XX ст.). До окремої групи можна віднести холодну зброю Північної Африки (Єгипет, Судан, Алжир, Туніс, Лівія, Марокко), яка зазнала сильного арабського, а пізніше, і європейського впливу. Для корінних жителів Північної Африки туарегів характерні довгі, прямоклинкові мечі – «такоуба» («такуба»). Близькі до «такоуби» суданські мечі «каскара». Вважається, що клинки цих мечів – європейського виробництва, виготовлені, зокрема, в Золінгені. На думку інших дослідників, мечі «такоуба» і «каскара» – варіанти середньовічних прямихдвосічних арабських мечів, які дійшли до наших днів. Дані мечі представлені в МІЗ.
Разом із арабськими завойовниками у Північній Африці з’явилися і шаблі. У МІЗ знаходиться арабська шабля «саїф» з характерним навершям.
В Алжирі і Марокко була поширена «німча» («німха») – зброя зі специфічним ефесом. Рукоять мала виїмку під мізинець і хрестовину з трьома дужками, відігнутими в бік клинка: два – з боку обуха, один – з боку леза. Часто використовувалися клинки європейського виробництва.
Національний меч північноафриканського племені кабілів – «флісса» має прямий, довгий клинок з вираженим голчастим вістрям для пробивання кольчуги. До найдавніших зразків зброї сходить єгипетський «копеш», клинок якого віддалено нагадує ятаган.
У МІЗ представлені також північноафриканські кинджали – марокканські «кум’я», двоклинковий кинджал «халаді» і цілий ряд прямоклинкових кинджалів із Судану.
Один з екзотичних видів зброї – наручний ніж у вигляді браслету народності туркана, кочового племені на території Кенії і Ефіопії. Туркана з великим мистецтвом володіють цим браслетом і можуть перерізати горло людини одним поворотом зап’ястя. До речі, як правило, тільки зап’ястні ножі використовуються під час внутрішньоплемінних розборок – на вбивство одноплемінників списом у турканів – табу.
Поширеною зброєю у Центральній Африці був стрижень із руків’ям і кількома гострими відростками, що стирчали в різні боки. У різних народів для нього існували свої назви (пінга, кучіл, тромбаче, хунга-мунга). Ця зброя позиціонується як метальна, хоча не виключено, що вона могла використовуватися і в ближньому бою. Також була символом влади, магічним предметом і еквівалентом грошей
Як і в інших районах світу, в Африці сільськогосподарський інвентар нерідко перетворювався у зброю. Африканські різновиди мачете з широкими клинками і заокругленою бойовою частиною, незважаючи на те, що спочатку були призначені для роботи у господарстві, активно використовуються у бойових діях аж дотепер.
Африканські луки – це невеликі прості луки, з яких здійснювався обстріл на відносно невеликі відстані; часто стріли змащувалися отрутою, і завданням стрілка було не вразити життєво важливі органи противника чи тварини, а просто влучити у ціль. Окремо стоять екземпляри, які виконують радше ритуальні функції, ніж бойові. Насамперед, це стосується сокир, які важко використовувати в господарстві або на війні через ненадійне з’єднання полотна з сокирищем. Ці сокири завжди багато прикрашені різьбленими фігурами людей і тварин, а також традиційними для тієї чи іншої місцевості орнаментами. Клинки ритуальних сокир та мечів часто мають незвичайну форму. Характерний приклад – так званий «меч ката» з Конго, який є в МІЗ. Деякі дослідники вказують на те, що «меч ката» крім бойової міг виконувати церемоніальну функцію і служити еквівалентом грошей.
Етнографічна зброя. На розвиток зброї народів Океанії визначально вплинула відсутність покладів залізної руди – тому зброю виготовляли з дерева, каменю і кісток тварин і птахів.
Дерев’яні палиці ще не так давно були на озброєнні у народів Океанії. Адже металів аборигени тутешніх островів не знали, тому улюбленою їх зброєю були саме дерев’яні палиці і мечі. Такі «клинки» могли бути пристосовані для колючих ударів, але їх ріжуча кромка була малоефективна. Не випадково жителі Океанії всіляко прагнули цю ефективність поліпшити – наприклад, густо засаджуючи дерев’яні мечі зубами акул.
Великим різноманіттям форм відрізняються дерев’яні кийки і булави островів Океанії, вони призначені для бою на ближній дистанції, проте деякі зразки можна використовувати і для метання. Іноді бойові дубини виконувалися у формі весла або списа з місцевого залізного дерева, що робило їх дуже міцними і досить важкими. Оригінальним різновидом кийка є бумеранг – дерев’яна пласка серповидна палиця, яка у польоті описує складну криву і вражає ціль із несподіваного боку. В експозиції МІЗ представлені подібні палиці і бумеранги.
Найдавнішим метальним пристосуванням, була списометалка, призначена для метання легких списів. Списометалка була поширена серед аборигенів Австралії, папуасів Нової Гвінеї, народів узбережжя північного сходу Азії, Північної Америки та о. Сахалін. У колекції МІЗ представлені дерев’яні списи і списометалка.
Широке поширення у народів Океанії отримала кістяна зброя. Зокрема, в МІЗ знаходяться ножі з заточеної гомілкової кістки казуара і екзотичні види зброї з фрагментів риб і тварин – мечі з носа риби-пили і меч-риби, щит з панцира черепахи.
Використовувалася також зброя з каменю, зокрема, шліфовані кам’яні сокири. Ще досі в деяких селах Папуа-Нової Гвінеї їх роблять, як і тисячі років тому – з дерева і каменю. Такими можна управлятися по господарству, полювати і, звичайно ж, воювати. Свого часу кам’яні сокири використовувалися папуасами за своїм прямим призначенням – для полювання на одноплемінників.
На просторах північноамериканського континенту, де корінне населення не володіло технологією виплавки і обробки заліза, метальні сокири-томагавки виготовляли з каменю або кісток тварин. І тільки після того, як між індіанськими племенами і європейськими поселенцями почали розвиватися торговельні зв’язки, у індіанців Північної Америки з’явилися залізні томагавки.
Вогнепальна зброя. В Європі вогнепальна зброя з’явилася у XIV столітті, коли розвиток техніки дозволив використовувати енергію пороху.
Пороховий заряд у перших рушницях запалювався вручну піднесенням до запалювального отвору розпеченого прута. У першій половині XV століття у вогнепальній зброї з’явився ґнотовий замок. При натисканні на нижній кінець серпентину, верхній опускався, і тліючий ґніт торкався до пороха на полиці. Головним недоліком ґнотових рушниць були їх порівняно низька стійкість до вологи і залежність від вітру, порив якого міг здути затравку, до того ж стрілку доводилося постійно мати доступ до відкритого вогню.
У XV – XVII століттях використовувався колещатий замок, в якому іскра для займання порохового заряду викарбовувалась за допомогою обертового коліщатка з насічкою. У XVII – початку XVIII століть дешевий, зручний ударний кремінний замок витіснив колещатий замок.
Середина XIX століття відзначена бурхливюї гонкою стрілецького озброєння. Спочатку в країнах Західної Європи, пізніше і Росії на озброєння приймалася нарізна зброя, яка певною мірою вирішувала проблему дальнобійності і влучності стрільби. Однак необхідність заряджати ґвинтівки з дуловою частини знижувало скорострільність, а в умовах бойової обстановки це було дуже незручно і небезпечно для стрільця.
Наступним удосконаленням рушниць була поява казнозарядних систем. Перші казнозарядні рушниці виготовлялися ще в XVI столітті. Новим імпульсом для розвитку казнозарядних рушниць ставвинахід французького зброяра К. Лефоше в 30-х роках XIX ст. – рушниці зі стволом, що переламується. Однак через те, що ствол рушниці Лефоше хитався, вона виявилася непридатною в якості військової зброї, але набула широкого поширення у мисливців.
На озброєння російської армії в 1891 році була прийнята трьохлінійна ґвинтівка системи Мосіна. Ґвинтівка системи Мосіна з простою, зручною та надійною конструкцією затвора.
Прагнення до підвищення скорострільності зброї іїї військової потужності було головною причиною вдосконалення способів заряджання і здійснення пострілів, що і призвело до появи автоматичної зброї – кулеметів, пістолетів-кулеметів, самозарядних і автоматичних (штурмових) ґвинтівок.
У 1883 році американський зброяр Х. Максим створив перший повністю автоматичний станковий кулемет. У його автоматиці була реалізована схема віддачі ствола при короткому ході
В роки Першої світової війни з’явилися перші пістолети-кулемети – легка і компактна автоматична зброя, в якій перезарядження і здійснення чергового пострілу виконуються автоматично за рахунок енергії порохових газів, які утворюються, що дозволяє вести вогонь чергами.
В ході Другої Світової війни з’явився новий вид індивідуальної стрілецької автоматичної зброї, призначеної для ураження живої сили противника в ближньому бою, і здатної створювати велику щільність вогню – автомат (штурмова ґвинтівка). Поява штурмових ґвинтівок було викликано прагненням отримати зброю, яка поєднувала б у собі скорострільність пістолетів-кулеметів і найкращі якості самозарядних ґвинтівок – велику дальність і точність стрільби.
Наприкінці Першої світової війни в Німеччині з’явилися перші протитанкові рушниці. Наймасовіше протитанкові рушниці застосовувалися у Другій світовій війні.
В СРСР перед Другою Світовою війною розроблявся принципово новий вид вогнепальної зброї – автоматичні гранатомети. Однак нова зброя у серійне виробництво не пішла, програвши конкуренцію малокаліберним мінометам. До концепції станкового автоматичного гранатомета в СРСР повернулися під впливом успішного досвіду застосування цього виду зброї американцями у В’єтнамській війні. У 1971 році на озброєння Радянської армії був прийнятий гранатомет АГС-17 «Полум’я».
В експозиції Музею історії зброї можна побачити цілий ряд зразків озброєння, які гідні арсеналу Джеймса Бонда. Один з таких – револьвер-кільце, нагадує якусь невинну дрібничку-прикрасу. Замість коштовного каменя цей перстень оснащений мініатюрним шестизарядним револьверним барабаном. Він заряджався екзотичними боєприпасами – шпильковими патронами системи Лефоше калібру 3,5 мм. Одним з центрів виготовлення замаскованих під кільця пістолетів була Бельгія, саме звідти родом і наш експонат.
Артилерія. Під артилерією мається на увазі рід військ, основним озброєнням якого є артилерійські знаряддя – вогнепальна зброя порівняно великого калібру: гармати, гаубиці, міномети тощо; сукупність предметів артилерійського озброєння; наукова дисципліна, що вивчає техніку і тактику застосування артилерійського озброєння.
Вогнепальна артилерійська зброя з’явилася наприкінці XII – початку XIII століть. У Європі вона з’явилася вперше у іспанців, які запозичили її у маврів і арабів. Перша вогнепальна артилерія була далеко не досконала. Вона поступалася по дальнобійності метальним машинам. Тому тривалий час, протягом трьох століть, нова зброя в польових боях застосовувалася нарівні з метальними машинами. І тільки до кінця XV століття остаточно утвердилося панування вогнепальної зброї. Попервах нею користувалися майже виключно в позиційній війні, тобто, при облогах фортець, міст, укріплених замків. Тут від знаряддя не була потрібна особлива рухливість
Гарматні стволи перших залізних знарядь виготовлялися з ковкого заліза, смуги якого зварювалися в трубку. Однак виготовлення таких стволів було дуже трудовмістким. Тому залізо застосовувалося для виготовлення тільки невеликих гармат.
Прикладом залізного зварного знаряддя може служити модфа, яка стріляла залізними або свинцевими кульками. У колекції Музею історії зброї є рідкісні казнозарядні залізні зварні знаряддя XV – XVI ст.
Необхідність заряджання з казенної частини була очевидною, насамперед, для фортечних і корабельних гармат, дулова частина яких розташовувалася в першому випадку за фортечною стіною, в другому – за бортом. У канал ствола з боку казенної частини вкладали боєприпас, потім вставлялася змінна циліндрична сталева камора з пороховим зарядом і запальним отвором. Ззаду камора фіксувалася металевим або дерев’яним клином. Недоліком цих знарядь, іменованих часто «бомбардами», був значний витік порохових газів у місці з’єднання ствола і камори. Це стало однією з причин відмови від казнозарядних знарядь на користь дульнозарядних. Нечисленні знахідки кованих казнозарядних бомбард клепано-обручної конструкції на території України традиційно пов’язують з військовим судноплавством запорізьких козаків.
В середині XV століття в Європі поширився особливий тип знарядь – мортири. Мортира – дульнозарядне гладкоствольне артилерійське знаряддя з коротким стволом, але при цьому великого калібру. Мортири використовувалися у облогових боях для руйнування особливо міцних оборонних споруд – стін і веж, а також для ураження цілей, укритих за стінами або в окопах. Мортирки малого калібру використовувалися під час прийому іноземних послів або інших святкових подій. Звідси і пішла назва – «гармата-салютівка», «салютівка».
Широке застосування з XVст. на флотиліях запорізьких козаків, Московської держави, європейських країн мав фальконет – корабельне знаряддя малого калібру на залізних поворотних пристроях – вертлюгах. Кілька фальконетів різних розмірів і калібрів знаходяться і в колекції Музею історії зброї.
У різних арміях світу в XVI – початку XVIII ст. застосовувалися багатоствольні артилерійські знаряддя. У Західній Європі вони називалися «органами» – через схожість зовнішнього вигляду з однойменним музичним інструментом, в Польщі – «сміговніцами», в Україні – «шмигівницями». Орган мав від 3 до 24 стволів (іноді і більше), закріплених в кілька рядів. Багатозарядна артилерійська гармата знаходиться і в експозиції Музею історії зброї.
